Заборона повторного кримінального переслідування: міфи та реальність

"Кримінальне провадження вже закривалося за цим фактом?..Не проблема - розпочнемо заново: пропустимо за новим колом обшуків, допитів, вилучень, арештів майна та інших приємностей, якими оперує кримінальний процес. Адже наразі це не заборонено..." 

В  парламенті відбувається жваве обговорення законопроекту № 6220 від 22.03.2017, який здатен гарантувати кожній особі в державі справжній та дієвий механізм захисту від повторного кримінального переслідування. 

Цей закон передбачає два нові ключові положення (до ст. 214 та до ст. 284 КПК України): 

1) Не підлягають внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, щодо яких прийнято рішення про закриття кримінального провадження або існує вирок суду по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили.

2) Кримінальне провадження закривається в разі, якщо існує не скасована постанова слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 цієї частини.

З приводу першого положення, то воно вбачається дещо абсурдним. Слідчий та прокурор не мають реальної здатності перевірити наявність не скасованих постанов за обставинами, що вже були предметом розслідувань, оскільки на них покладено обов'язок розпочинати досудове розслідування протягом 24-х годин за усіма заявами та повідомленнями про злочини. Окрім цього, слід логічно припустити, що заявники та потерпілі у своїх заявах ніколи не вкажуть та не вказують про вже закриті кримінальні провадження, оскільки це суперечить їх інтересам.

Що ж до другого положення, то вбачається, що це дійсно потужній і дієвий механізм гарантування прав громадян від необгрунтованих, повторних кримінальних проваджень.  

На сьогодні, ст. 61 Конституції кожному гарантовано, що "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення"

Зазначене положення деталізовано в КПК України, який більш детально у ст. 19 зазначає: "Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили".

Однак, наразі в державі існують сотні тисяч кримінальних проваджень, які так і не завершились вироком чи ухвалою суду, але які були завершені слідчими та прокурорами шляхом винесення постанови про закриття кримінального провадження без притягнення жодної особи до кримінальної відповідальності.  

При цьому, наявність постанови про закриття кримінального провадження на сьогоднішній день де-юре не має жодного значення для слідчих, які на початковому етапі розслідування або при оголошенні підозри особі могли взагалі не знати про наявність подібних або аналогічних проваджень у минулому або в іншому відомстві. 

Особливість кримінальних проваджень, які завершуються без притягнення особи та закриваються, полягають здебільшого у тому, що в конкретному провадженні відбувався серйозний процесуальний примус, однак до жодного дієвого обвинувального результату (підозри або обвинувального акту) він не призвів. В свою чергу процесуальний примус допоміг встановити відсутність складу злочину та, як наслідок, призвів до законного та обгрунтованого рішення про закриття провадження. 

Під процесуальним примусом слід розуміти виклики, вилучення документів та речей, обшуки, обов'язкові відповіді на запити, арешти майна, огляди, освідування, впізнання і т.д. і т.п., оскільки жодні із вказаних процедур не є добровільними для учасників кримінального провадження. Всі вони є наслідком волі слідчого або прокурора, без запиту про волю та згоду свідків, володільців документів чи речей і т.п., на яких законом покладено обов'язок прибувати та надавати показання, речі, документи тощо. Всі вищеперелічені заходи важко назвати приємними та бажаними для будь-кого із тих, хто потрапив в орбіту слідчих або процесуальних дій. 

Особливо дієво зазначений арсенал кримінально-процесуального закону б'є по особам відносно яких проводиться досудове розслідування, але які так і не стають підозрюваними та обвинуваченими, оскільки в їх діях відсутній склад злочину або він перебуває у "сірій" зоні правомірності або ж відсутні достатні докази чи сама подія, про яку йшлося в заяві чи повідомленні ініціатора кримінального процесу. 

Зазвичай, особа відносно якої проводилося досудове розслідування, пережила на собі всі вищевказані механізми та змогла виправдатися, довівши слідчому та прокурору свою непричетність або невинуватість. 

Однак, де-юре це не має жодного значення, для працівників інших відомств та "наступної генерації" правоохоронців цього ж самого відомства, які замінять "попередников". 

Надяскраво це відчувають на собі особи (цілі групи осіб та приватних компаній) у так званій категорії справ "економічного" напрямку, які пов'язані із землею, приватизацією цілісних комплексів, операціями із нерухомістю, цінними паперами, податками, ЗЕД, митницею, бюджетними коштами, IT-сферою і т.п.  

Бізнес фактично неможливо вести, коли кожен із твоїх працівників та керівників потенційно перебуває під "Дамоклевим мечем". Вилучення контрактів, техніки, продукції та арешт на банківських рахунках у сукупності також не сприяють діловій репутації серед контрагентів та партнерів. 

Законопроект № 6220, який забороняє подібне повторне переслідування, реально здатний припинити вищевказані маніпуляції, зловживання або ж банальну необізнаність, які є причинами повторних кримінальних переслідувань за наявності вже закритого провадження. 

При цьому, всі аргументи ГПУ та НАБУ, які усіма силами намагаються перешкодити ухваленню вказаного закону є по суті неспроможними та не професійними з приводу внесення змін до КПК України в частині необхідності закриття кримінального провадження. 

Чинний КПК України в ч.6 ст. 36 КПК України передбачає можливість керівників скасовувати будь-які постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня фактично без обмеження у часі, якщо в провадженні не було оголошено про підозру жодній особі. Зазначене право широко та постійно використовується керівниками місцевих, регіональних та генеральної прокуратури. У випадку, якщо в майбутньому, як каже директор НАБУ А. Ситник у кожного депутата чи фігуранта по фіскальній справі з'явиться нібито "штучна" постанова про закриття кримінального провадження з метою її використання як щита від кримінальних проваджень НАБУ, то чинний КПК України дає дієвий механізм - заявіть про вказану "штучну" постанову керівникам ГПУ або регіональної прокуратури та дочекайтесь від них скасування зазначеної постанови. 

Якщо ж така "нібито штучна" постанова скасована не буде, то вбачається. що для фірми та приватної компанії, яку вже обшукували та допитували - достатньо  та додатково перевіряти і розслідувати там не має чого. 

Подібний превентивний механізм захисту діє в абсолютно всіх чинних процесуальних кодексах: п.4 ч.1 ст. 157 КАС України, п.2 ч.1 ст. 205 ЦПК України, п.2 ч.1 ст. 80 ГПК України, - з метою захисту відповідачів від недобросовісного повторного позовного переслідування, а також з метою економії процесуальних сил та засобів самого суду, який має розглядати справи, з приводу яких ще не виносилося судове рішення, а не постійно розглядати одні й ті ж самі питання між тими ж самими сторонами. 

Враховуючи викладене, не зрозумілим є позиція чинного закону, ГПУ та НАБУ за якої мають страждати невинні особи, які вже перебували в орбіті кримінального процесу та добилися законного та обгрунтованого закриття кримінального провадження відносно них без їх притягнення до кримінальної відповідальності. При цьому, єдиний аргумент ГПУ та НАБУ про "нібито перешкоджання та незручності", які викличе подібний закон є абсурдним, оскільки закон дозволяє захистити публічні інтереси у подібному випадку шляхом скасування вищестоящим прокурором подібної "штучної" постанови про закриття провадження.